філософія мови в україні

філософія мови в україні

В україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки.

У різних країнах європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у чехії, австрії, польщі, німеччині, франції), їм вдалося продовжити розпочаті на батьківщині наукові дослідження. ), який читав у київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Всесвітнього значення набули ідеї володимира вернадського (1863 - 1945) – видатного українського природознавця, академіка, першого президента української академії наук в 1919 – 1921рр. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Як можливий варіант розв’язання цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень. Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, але оптимальною для україни формою державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б традиції княжої київської русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження україни.

Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному ґрунті і спричиняють неадекватне (спотворене) трактування української минувшини, дійсності та майбутнього. ірраціональну волю він розглядав як основну силу й індивіду, і суспільства, і народу протиставляючи її розуму, знанню, як таким, що розмивають первинні засади національного. Як засіб зміцнення вольових засад нації він розглядав традиціоналізм, тобто звернення до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам’яті етносу.

Проте в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Завдяки цьому в україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) ґрунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати істину, а не служити партійному кланові. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії. Після здобуття україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях до формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня, тощо. Саме вона не давала загубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонені в україні праці окремих мислителів, розкриваючи філософський зміст цілих історичних етапів становлення української духовності. Воно полягає в участі мислителя у творчому процесі національної інтелектуальної традиції, а остання визначається інституціями та культурним середовищем, з яких вона виникла і які породжені нацією на своїй території. Поки українська самостійна теоретична філософська думка не дасть мислителя світового масштабу, доти власне й минуле української філософії залишиться не цілком доступним для дослідника. З бігом віків виник синкретизм, двоєвір я, що було поєднанням християнства з дохристиянськими віруваннями це не лише український феномен – так було в кожного народу, тільки співвідношення різне.

У сфері його досліджень – світогляд і діяльність костянтина і мефодія, князя костянтина острозького, паблія величковського, проблеми української літературної мови xvi ст історія українського друкарства. Шаян доводить, що у стародавній україні мав місце генотеїзм, тобто єдине божество було багатопроявним, багатоіменним і багатоособовим, подібним до християнських іпостасей. Разом із занепадом старої віри пропадала і свідомість історичного „я”, забувалась старовинна історія україни, яку свідомо „викорчовували хронікарії, переважно греки та їхні духовні виконавці. Таким чином, втрачався зв язок часів, спадкоємність історичних самоназв, знищувалися історичні пам ятки і пам ятники, розмивалася духовна самосвідомість народу.

Силенко висуває українську людину, народ, релігію, політичну і культурну незалежність нації, відновлення і зміцнення української держави, виховання свідомого, дійового українського патріота. Він доводить, що україна як європейська країна – не потребувала якоїсь революції, щоб узахіднитись, а її європейський, характер скріплювався внаслідок контактів і впливів з іншими європейськими країнами – сусідами україни та німеччини.

Шлемкевич у праці „загублена українська людина” зазначає, що „життя народу тягле, тож народження сучасної української людини мусимо шукати при смертному ложі людини другої української держави”. Оріон висловлював тверду переконаність, що „безсмертна країна заблудила в димах забобону й міфології, але прийде той час, коли вітри прогресу розвіють той дим, як і дим марксизму, і буде народ україни вільний назавжди”. Серед молодшої генерації української діаспори вирізняється філософська творчість тараса закидальського він – дослідник історії філософської думки в україні та росії. Великим досягненням української еміграції вважає розбудову українських наукових установ, плекання українознавчих наук і незалежної інтелектуальної традиції поза батьківщиною. Хоч між ними є наступницький зв язок, але ці періоди відрізняються керівниками, матеріальним забезпеченням, сподіванням, відношенням до чужого середовища та україни, науковою стратегією та здобутками.

Розвивав ідеї богошукачів, теорію етичного соціалізму, прагнув поєднати екзистенціальне розуміння духовно - творчих засад особи і християнських мотивів страждання. Розробив проблему свободи, відчуження, питання філософії історії у працях „смисл історії, „нове середньовіччя”, „доля людини в сучасному світі, довів відсутність прогресу в історії, яка є лише оголеною суперечністю добра і зла, що знімається метаісторією як царством божим. Бердяєв вважав проявом її варваризації, різко критикував революції, комунізм, який вважав секуляризованим релігійним світоглядом, заперечував захоплення „технічною цивілізацією”, але високо підносив індивідуальну творчість як прояв моралі, жертви, любові. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі — інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища україни та її етнічних самоідентифікація. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська думка не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладно, тому значною мірою саме через це, а частково - внаслідок окреслених вище інтелектуальних традицій, філософська думка в україні хгх ст. У царині класичної філософської проблематики працювали викладачі київської духовної академії, а пізніше - і університетів, що функціонували на території україни.

Вихованець київської академії та петербурзького університету козельський (1728 — 1794) у праці філософські пропозиції, зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії - етику, право, політику.

Петро подій (1764 - 1829), виходець із закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у львівському, краківському та петербурзькому університетах (1787 - 1821). Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.

В праці „досвід простого викладу системи шеллінга розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя. Спираючись на вчення гегеля, він виклав у праці про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість своє бачення сутності філософії. Новицького поступовий розвиток стародавніх філософських вчень, в якій викладено його філософські ідеї, була найвищим філософським досягненням того часу.

Він розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша - буття в усій його реальній багатоманітності. Памфил юркевич (1826 - 1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників, викладав філософію в київській духовній академії, а з 1863 р. Авсенєва, який, міркуючи над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української) філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та релігійність. У xix ст на хвилі підвищення інтересу до власної історії, культури, етнічної самоідентифікації філософсько - світоглядні ідеї в україні знаходити вираз та виявлення не лише в межах академічної філософії, а в літературі, громадсько - політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів. Особливого значення в цьому плані набувала саме література, бо вона несла думку, живе слово у людську масу, постаючи, своєю чергою, відповіддю на запити останньої. Незважаючи на те, що гоголя зараз інколи подають в рубриці зарубіжна література, аж ніяк не можна забувати того, що про україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит як уся росія, так і європа (а, може, і весь світ) довідалася саме завдяки знайомству із творами м. Мало хто знає, що окрім письменництва гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у петербурзькому університеті, а також постав відомим через свої оригінальні світоглядні ідеї, які, до речі, викликали певну громадську полеміку.

Ці праці, як і літературні твори гоголя, свідчать про його оригінальну світоглядну позицію і, навіть, можна сказати, про його своєрідну філософію, яку можна назвати філософією непомітного зла (див. У межах моєї батьківщини” збереглися дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чуже - рідними хижими сусідами.

Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності україни, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах. У творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною. ідея віри у справедливого бога; інколи здається, що шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того бога, що його малюють у церквах та ім ям якого чиниться насильство, та справжнього бога, як гаранта здійснення вищої справедливості. ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у xix ст тут шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною. На його думку, програма державного соціалізму, при всіх можливих її варіантах, аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій. Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв язана нерозривно з життям свого народу, з переживання нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на грунт вічних вселюдських змагань. Сформульовані в програмних творах представників громадсько - політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність кирило - мефодіївського товариства (1846 - 1847), створеного в києві університетською інтелігенцією. Вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, ретроспективно оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших (в першу чергу - слов янських) народів, дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у виді правової, демократичної, парламентарної федерації слов янських народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй. історичне призначення україни, на думку мислителя, полягає у справі об єднання слов янського етносу (оскільки київ історично виник в центрі слов янського ареалу). Особливе місце у його творчості посідає нарис „3азивний лист до української інтелігенції (1883), у якому у полум яній, закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов язаних виконати функцію національної еліти.

Людиною глибоко релігійною; дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності; у поглядах на україну він романтизував її минуле; звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу; розвивав так звану хуторянську філософію, закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя. Важливий внесок у розвиток соціальної філософії, зокрема, філософії української національної ідеї зробив видатний діяч української культури, історик і етнограф михайло драгоманов (1841 - 1895). В основі його світогляду лежить суміш ліберально - демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивним філософським підґрунтям. Не вивчивши зміст і етапи розвитку філософської думки в україні, неможливо повною мірою зрозуміти історію українського народу, особливості формування його духовного світу, його культури та традицій. Перший - становлення і розвиток філософської думки в київській русі; другий - період філософії українського відродження та просвітництва і розвитку філософії в києво - могилянській академії; третій - період української філософії в культурі романтизму xix - першої половини xx ст. Отже, мета цього розділу - провести загальний огляд розвитку української філософської думки, починаючи з доби київської русі і закінчуючи дослідженнями сучасних вітчизняних філософів. Але визначити момент виникнення філософії як такої, звісно, ніхто не може, оскільки її становлення - це тривале накопичення узагальнених знань про довколишній світ. Можна лише з упевненістю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки принципове значення мав процес християнізації київської русі (988). історики вважають, що писемність на русі виникає відразу після утворення слов янської азбуки кирилом та мефодієм, тобто з початку x ст а набуває розвитку і поширення з середини x ст. Важливим етапом у зародженні філософської думки на русі є формування літературно - писемної мови, коли у зв язку з уведенням християнства почався масовий переклад книг. Він переклав з грецької твори іоана дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов янський шестиднів, тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за біблією). Однією з таких була збірка бджола, де містилися уривки з філософських творів платона, аристотеля, сократа, піфагора, демокріта, епікура, анаксагора та ін. Завдяки таким творам, як повість про царевича іосафа та повість про акіра премудрого, давня русь знайомилася з філософською думкою середньовічного сходу.

На перше місце за своїм філософсько - світоглядним значенням слід поставити слово про закон і благодать, написане першим руським за походженням митрополитом іларіоном. Отже, можна стверджувати, що вже в епоху розвитку київської русі були закладені підвалини філософського мислення, сформульовані основні поняття та категорії, засвоєні і творчо пристосовані до руської дійсності елементи візантійської, а через неї грецької та східної філософської культури.

Цей занепад виявляється насамперед у певному розповсюдженні у широких колах суспільства ідей механістичного вульгарного матеріалізму, у появі таких філософських течій, як вульгарний позитивізм (що стверджував неможливість якогось власного філософського пізнання) та сцієнтизм — абсолютизація науки, реакція на суперечливі соціальні наслідки її розвитку і використання в суспільстві. У творах олександра потебні є ряд діалектичних ідей — взаємозв язок та взаємообумовленість явищ, боротьба протилежностей у розвитку мови, взаємозв язку форми і змісту.

Суспільно - політичні погляди олександра потебні характеризувалися утвердженням іде і і демократичного перетворення суспільства на принципах політичної і національної рівності, критики ідеології націоналізму і шовінізму.

Київський університет святого володимира перетворюється у жовтні 1918 року на державний український університет, у кам янець - подільську відкривається другий державний український університет. На базі колишніх університетів створюються інститути народної освіти, що через деякий період знову перетворюються в університети, але вже марксистські. Тоді провідними творчими колективами вважалися кафедри філософії українського інституту марксизму — ленінізму (володимир юринець, володимир асмус, роман левик, яків розанов) та соціології (володимир юринець, антон хвиля, павло демчук). Відомі дослідники семен семковський та володимир юринець переважно займалися філософськими проблемами природознавства, соціальної філософії, тенденціями історичного розвитку права націй на самовизначення та ін. Завдяки павлу копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, і ширше — на світоглядне осмислення світу.

У період сталінсько - брежнєвського режиму в україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — дмитро чижевський, іван огієнко, володимир шаян, левко силенко, іван лисяк - рудницький, микола шлемкевич, кирило митрович, степан ярмусь, яків оріон, олександр кульчицький, тарас закидальский та ін. Велику дослідницьку роботу провів, вивчаючи вплив німецької філософії на росію та україну, особливо наголошував на специфіці прийняття німецької філософії в росії і в україні. Починаючи з 60 - х років в україні глибоко досліджуються проблеми загальної історії філософії, сучасної зарубіжної філософії, історії української філософії, логіки, світоглядні проблеми людини, філософські проблеми природознавства, етики, естетики.

Виклад філософського матеріалу органічно поєднується з аналізом історичної ситуації того чи іншого періоду, що сприяє об єктивнішому дослідженню розвитку української філософської думки.

У сучасних умовах розробку філософських проблем в україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в інституті філософії та інституті суспільних наук ан україни, на філософському факультеті київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів україни.

Аналіз розвитку філософії в україні свідчить про те, що українська філософська думка, що сформувалась на зорі другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натиском історичних бур. На загальному фоні тих соціально - економічних та духовно - культурних процесів, з якими пов язана назва цілої епохи всесвітньої історії — епохи ренесансу, відродження. Як відомо, основним змістом і рисами епохи відродження є не просто перевідкриття та відродження античної культури і філософії, а її антифеодальна спрямованість. У соціально - економічному відношенні епоха відродження — це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософської спадщини стає основою формування нової буржуазної культури та світогляду.

ідеї гуманізму пов язані з активізацією верхніх прошарків ранньо - буржуазного суспільства як звернення до людяності створення умов, гідних життю людини.

Відродження проявлявся у витворенні високих зразків художньої та культурної творчості, спрямованої на реальну земну людину, перебудову суспільства через розвиток світської освіти, науки, культури, де все людське має бути підпорядковане людському розуму, а сенс життя — служіння людям, батьківщині. При всіх своїх відмінностях гуманізм і реформація становили цілісний антифеодальний процес, що мав загальноєвропейські виміри, знайшовши свій відбиток і в україні, яка на той час була вписана до європейського соціально - економічного та культурного ландшафту.

Слід визнати, що при всіх негараздах, пов язаних із спустошливими набігами оттоманської порти і кримських татар, посиленням польського наступу з його соціально - економічним, політичним, національним та духовним гнобленням українського народу, про що йшлося в попередній лекції, розвиток україни проходив по висхідній. Щоправда, якщо в наддніпрянщині місто ще тісно були пов язані із землею, виконували оборонно - захисну функцію, то в західних землях вони поступово звільнялися від землі, перетворювались на центри культурного життя, торгівлі, промисловості, які починають набувати ранньо - буржуазної форми.

За цих умов здійснювався процес формування не тільки середніх і нижчих прошарків третього стану (міщанства), а й його верхівки, елітарних прошарків (інтелігенції), посилення інтересу до науки, культури.

Першим університетом вважається константинопольський університет (863), хоча основи університетських центрів пов язані із виникненням і створенням болонського університету (1158). Відкрився глацорський університет у вірмени (1280), саламанський (1290), лісабонський (1290), празький (1348) і краківський (1364), віденський (1365), ерфуртський (1378), гейдельберзький (1381), кельнський на рейні (1385), лейпцігський (1409), марокканський (1450), упсальський (1477) та ін. Завершивши навчання, багато з них залишалися магістрами і професорами університетів, у яких вони навчалися, інші поверталися на батьківщину, де ставали придворними поетами та істориками великих українських магнатів, вищими урядовцями, вчителями тощо. Якщо перші, усвідомлюючи себе українцями, не забували про батьківщину, то другі підтримували тісні зв язки із своїми вчителями, західноєвропейськими вченими та культурно - освітніми діячами.

Усвідомлення своєї національної належності, формування нових світоглядних орієнтирів належать саме цим прошаркам ранньо - буржуазного суспільства в україні. Для них найбільш співзвучними стають ідеї раннього та громадянського гуманізму, які вони обстоювали в своїх працях відповідно до умов життя своєї вітчизни.

Систематичне звернення до ідей і концепцій гуманізму як ідеологічної течії третього стану все - таки найповніше проявилося саме в хм — першій половині xvii ст набуваючи залежно від конкретних умов і звернень до своїх витоків певного зміст) та форми.

Звичайно, наведена періодизація розвитку гуманізму в україні має умовний характер, оскільки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведення чіткої межі завершення одного і початку іншого періоду то використовуючи таку періодизацію, не варто перетворювати в абстрактну схему, підганяти під неї всю багатоманітність цілісного процесу, що може призвести до втрати його якісної визначеності і змісту.

Зачинателями гуманістичної культури в україні, її найвизначнішими діячами після юрія дрогобича не без підстав вважають павла русина, лукаша з нового міста, станіслава оріховського - роксолана, діяльність яких припадає на перший період, збігаючись з тими рисами, на які звертає увагу я. — професор краківського університету, де викладав римську літературу, був керівником гуртка краківських гуманістів, що започаткував польську гуманістичну поезію. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму.

Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях. Русина, яка ще не зовсім вивчена у філософському аспекті, сприяла поширенню гуманістичних ідей у польщі і в україні, формуванню патріотизму та почуття національної свідомості з повагою до інших народів. Підтримував зв язки з краківськими академічними, виступав проти обскурантизму церковників того часу стверджував, що людина є частиною природи, яке має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб. Він займає особливе місце український і польський публіцист історик філософ, перший вітчизняний політолог в сучасному розумінні цього слова, оригінальний мислитель, він в постановці багатьох соціально - політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями і узагальненнями, які знайшли своє обґрунтування з позицій соціально - політичної і філософської думки нового часу.

Звертаючись до теми розвитку ренесансного гуманізму в україні в xvi — першій половині xvii ст слід підкреслити, що цей процес досить часто йшов поза конфесійними та мовними ознаками.

Хотіли б ми цього чи ні, проте треба визнати той незаперечний факт, що не всі православні були прогресивними діячами, як і те, що не всі католики й уніати були реакціонерами, ворогами свого народу.

Чільне місце тут належить латино – польсько - мовним письменникам, поетам, культурним діячам, які виступали з ідеями національної свідомості, патріотизму, громадського служіння, справедливості, політичних свобод, що певною мірою впливало на стан й на стан філософської думки в україні. Пекалід шукав не в самозаглибленні, внутрішній духовній самовдосконаленості, а в активній практичній діяльності, самодіяльності індивіда в реальній поцейбічній дійсності. Так, прославляючи свого покровителя князя острозького, він доводить, що слава острозьких князів здобувалася кожним представником князівського роду ратними подвигами, просвітницькою діяльністю, видатними здібностями, мужністю, розсудливістю, особистою доблестю, а не їх знатним походженням. Пекалід розглядав як природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне місце в соціально - політичній ієрархії. Останнє вважав особливо значним для речі посполитої того часу, де почуття республіканських традицій і свобод, здобутих шляхтою, часто виливалось в її своєвільність, що призводило до реальної загрози ослаблення держави.

Посилаючись на стародавні пам ятки, прославляв руських князів кия, рюрика, олега, святослава володимировича, ярослава мудрого, згадував про об єднання литви і русі, запрошення до влади у литві руських вождів пошаною говорив про доблесть і мужність стародавніх повелителів, зображуючи їх як приклад для наслідування. Пекалід, захищаючи античну вченість, здобутки античної культури, закликав до вивчення класичних мов, античної духовної спадщини, вивчення вільних наук пов язуючи їх відновлення з діяльністю острозького культурно - освітнього центру, при описанні якого із захопленням говорив про стан викладання в ньому наук, особливо медицини та астрономії. Його учнями були поет і юрист томаш дрездер, краківський каштелян ян собєський, великий канцлер і воєвода київський томаш замойський, син гетьмана яна замойського, поет ян урсин. Зарубіжні гуманісти зазначали, що у своїх віршах він перевершив деяких античних авторів, а в сучасній європі небагато знайдеться поетів, рівних шимоновичу.

Досить часто забував про основне завдання священика і більше думав про боротьбу з турецькими та татарськими нападниками, виступаючи з придворними козаками в походи проти них, закликав німецького цісаря, польського короля і царя московського до спільної боротьби з турками і татарами.