розкриття теми дружби у віршв о пушкіна 19 жовтня 1825
Вже ронить ліс багряне убрання, сріблить мороз поля зів’ялі й голі, з - за гір прогляне, наче мимоволі, і погасає тихе сяйво дня. Палай, каміне, в келії пустинній, а ти, вино, негод осінніх друг, хоч би на мить у чаші легкопінній дай забуття моїх гірких недуг. До друга дальній світ, з яким запив би довгу я розлуку, якому б міг сердечно стиснуть руку і побажать веселих безліч літ. Я п’ю один; дарма моя уява товаришів скликати поспіша; не чую я знайомої появи, і милого не жде моя душа. Під миртами італії ясної він тихо спить, і приязний різець не вирізьбив на рідній нам могилі хоч декілька російських рідних слів, щоб прочитав слова привіту милі син півночі, що в край чужий забрів. З ліцейського порога на корабель ти став без вороття, і з того дня в морях твоя дорога, о хвиль та бур улюблене дитя. Ліцейський шум, забави наші славні між хвиль морських жили в душі твоїй; ти простягав нам із - за моря руку, ти нас єдиних в спогадах носив і повторяв. Він, як душа, одвічний, неподільний, незрушний, однодушний і свавільний, міцнів він під крилом коханих муз. З благаннями печальними, бентежно, з надією юнацьких світлих літ, віддався іншим друзям я безмежно, та був гіркий небратній їх привіт. Ти, горчаков, щасливець з перших днів, хвала тобі — холодний блиск фортуни не одмінив душі твоєї струни.
Нам різну путь судила доля строга, ступивши в світ — ми швидко розійшлись, звела нас раптом польова дорога, зустрілись ми й по - братськи обнялись. Коли спіткав мене фортуни гнів, для всіх чужий, бездомний, сиротою, під бурею поник я головою і ждав тебе, віщун пермеських дів. Твій голос пробудив сердечний жар, що довго тлів, священний, і долю радо я благословив. Пісенний дух з дитинства в нас горів, і дивний жар натхнення ми пізнали; дві музи з юних літ до нас літали, солодкий дар їх нас промінням грів. Та вже любив я оплески і славу, ти ж, гордий, для душі і муз співав; свій дар, як час, я тратив без угаву, ти ж геній свій у тиші пестував. — прийди і словом чарівливим зразу сердечні струни наладнай ізнов; згадаємо про бурні дні кавказу, про шиллера, про славу, про любов. За вчителів, що честь і юність нашу леліяли, за мертвих і живих, до вуст піднявши найвдячнішу чашу, забувши зло, добром згадаймо їх. Керує ним хвилина, він раб чуток, підозрень і страстей, простім йому неправеє гоніння. Та коло наше з кожним днем рідіє; хто в гробі спить, хто дальній сиротіє; судьба зорить, ми в’янем; дні пливуть; незримо никнем, тихше серце б’ється, і нить життя кінчаємо снувать. У нових поколіннях набридлий гість і зайвий, і чужий, згадає нас в дні зустрічей незмінних, закривши зір схвильовано - сумний. Хай він зустріне радо, хоч печальний, за чашею цей день, після незгод, як нині я, вигнанець ваш опальний, провів його без горя і турбот.
Коментарі
Дописати коментар