історія української мови як державної
Так само як і знищення природи, великим нещастям обертається для народу зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінною неповазі до батька й матері. Це і засилля латинської мови, через яке українська вважалася непрестижною; і політика насильницької полонізації українців, які змушені були в державних установах говорити лише польською мовою; і знищення писемних пам’яток, які засвідчували її самобутність і давнє походження, та багато - багато інших. Протягом цього часу (від часів київської русі до кінця xviii століття) українська спільнота, попри роз’єднаність своїх етнічних земель та численні намагання асимілювати її, не зреклася головної своєї ознаки - мови і зуміла зберегти її в народній творчості - піснях, казках, думах, легендах. Відтоді розпочалася так звана цензурна боротьба з українською мовою, а отже - і народом в цілому (свідченням цього стали валуєвський циркуляр 1863 року та емський указ 1876 року). На певному історичному етапі розвитку українська мова зазнавала багатьох змін, зумовлених впливом сусідніх мов, але найбільше постраждала вона від політики цілеспрямованого її знищення. Державна мова - це мова, законодавчо визначена як обов’язкова в органах державного управління, у громадських організаціях, навчальних закладах, у галузі зв’язку тощо. Однак сьогодні цей юридично оформлений статус настільки хиткий і невиразний, що навряд чи кожен громадянин нашої країни з упевненістю зможе визнати українську обов’язковою мовою професійного спілкування. Давньоруська мова за доби київської русі була не лише мовою художньої літератури, а й мовою законодавства та діловодства, отже, фактично була мовою державною. Статус, близький до державного і закріплений у численних статутах, українська мова мала й у хіу - хуі століттях, коли україна перебувала під владою польщі, литви та угорщини.
історичні спроби позбавити українську націю її визначальної ознаки хоч і не мали успіху, проте залишили по собі слід у свідомості українців, які сьогодні не наважуються відстоювати свою державність, а надто державність своєї мови.
Тому й виникла на сучасному етапі не так національна, як політична проблема так званої двомовності, тобто закріплення за російською мовою статусу другої державної. Усі вони намагаються донести до нас правду про штучність проблеми двомовності для українського суспільства, а деякі поети навіть гнівно засуджують у своїх творах нашу невпевненість у спробах захистити себе й свою мову, як - от д. Для пересічного українця така проблема видається дивною, адже насправді її не існує, бо майже вісімдесят відсотків громадян у 2001 році визнали українську мову рідною, а отже, такою, яка має бути державною. Проте питання двомовності сьогодні - це дуже небезпечна проблема, яку український народ мусить вирішити мудро і до того ж швидко, щоб відстояти право на повноцінне використання своєї мови у своїй же державі.
Коментарі
Дописати коментар