література україни 19 20 століття
В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дії та загальній характеристиці тла подій. Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва слова, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвитку.
У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супротивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, декадентстві. і все ж заслуга українських модерністів полягала в тому; що вони примусили українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу літературу на якісно новий рівень. Виняткове місце в українській літературі займає володимир винниченко (1880 - 1951) – поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько - політичний діяч. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутових п’єс. Однак, розвиток літератури і мистецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, і незабаром навіть кращі п’єси реалістично - побутового змісту виявилися застарілими.
Українські письменники вносили свій внесок протягом усього часу починаючи з 18 століття в роботах прокоповича та грушевського і закінчуючи сучасними роботами авторів, таких як шкляр і андрухович. За той час, який франко провів у в язниці, і пізніше, коли вийшов, він написав безліч робіт, які розкривають людські вади і, навпаки, що показують широту людської душі. У своїх роботах письменник писав про багатьох проблемах того часу, розкривав різні людські слабкості, висвітлював історичні події та битви часів громадянської війни.
Письменники, що сповідували самодостатність мистецтва, розуміючи його як естетичний феномен, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Неокласики, наприклад, культивували класичну форму поезії, проте наповнену модерним мисленням, тоді як михайль семенко і валер’ян поліщук – вільну, верлібр. Митці заперечували натуралізм і народницький реалізм, прагнули наповнити мистецтво слова філософською глибиною, що мало піднести літературу на нові ідейно - мистецькі вершини.
У бурхливому літературному житті 20 - х років окреслюються такі літературні організації, як “гарт” (спілка пролетарських письменників), “плуг” (спілка селянських письменників), “молодняк” (спілка молодих письменників), “аспис” (асоціація письменників), “ланка”, “марс” (майстерня революційного слова), “вапліте” (вільна академія пролетарської літератури), “авангард”, “нова генерація” тощо. “творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом” і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Він заперечував класичну спадщину, закликав митців порвати з традиціями, стверджуючи, що нова доба вимагає створення нового і типу людини, позбавленої моральних страждань, ніжності, любові. 1921 року слісаренко утворює науково - мистецьку групу “комкосмос” (комуністичний космос), через рік перейменовану на “аспанфут” (асоціація панфутуристів). Українські панфутуристи засуджували салонну буржуазну культуру, проголосили руйнування мистецтва, пропонуючи створити нове “метамистецтво”, яке синтезувало б різні галузі культури й спорту.
1927 року михайль семенко утворив організацію “нова генерація” й видавав до 1930 року під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі. Лівої орієнтації були харківські пролеткультівські організації “всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців”, “цех каменярів” (1918), які відкидали класичну спадщину.
Український пролеткульт не мав помітних художніх досягнень і 1924 року припинив своє існування, але його роль перебрали на себе вуапп (всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), вуспп (всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітною була організація “гарт” (1923 - 1925), назву якої утворено від слова “гартованці”, запозиченого з роману володимира винниченка “божки”, в якому так називалося товариство робітників. Серед перших членів “гарту” були кость гордієнко, іван дніпровський, олександр довженко, майк йогансен, олександр копиленко, іван кулик, володимир сосюра, павло тичина, микола хвильовий та інші. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача. “ваплітяни” боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність і відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу.
Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу.
До неї входили микола бажан, олександр довженко, григорій епік, майк йогансен, григорій коцюба, олександр копиленко, микола куліш, аркадій любченко, юрій смолич, володимир сосюра, павло тичина та інші. “плужани” заявили про своє бажання змальовувати життя нового села, критично ставились до мистецтва минулого, захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. До організації “молодняк” (1926 - 1932) входили сергій воскрекасенко, іван гончаренко, ярослав гримайло, сава голованівський, борис коваленко, петро колесник, олександр корнійчук, степан крижанівський, терень масенко, леонід первомайський, леонід смілянський, анатолій шиян та інші. їхній ідеології тиску прагнули протистояти митці “ланки” та група письменників марс (василь десняк, іван ле, микола терещенко, юрій яновський, фелікс якубовський, володимир ярошенко). 1933 року їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (володимир гжицький, микола марфієвич, федір малицький). Вона творилася як у радянській україні, так і в західній україні, окупованій польщею, у підкарпатській україні, що перебувала під владою чехо - словаччини, на буковині, де правив уряд румунії, у франції, німеччині, америці, адже чимало письменників були змушені через складні політичні обставини покинути батьківщину.
Літературне життя на західноукраїнських землях у 20 - 30 - х роках xx століття також характеризується різноманітністю угруповань, стильових течій, естетичних платформ. існували об’єднання модерністів й авангардистів – “листопад”, “дажбог”, однойменний журнал останньої групи редагували поети богдан - ігор антонич та богдан кравців. “празька школа” – так називають українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, що творили у празі та подєбра – дах (юрій дараган, леонід мосендз, євген маланюк, олекса стефанович, олег ольжич, олена теліга, галя мазуренко, оксана лятуринська, іван ірлявський та інші). євген маланюк, наталя лівицька - холодна 1929 року об’єдналися в групу “танк”, згодом до неї увійшли леонід мосендз, павло чирський, павло зайцев, юрій липа та інші. Письменники з “гарту”, “плуга”, “молодняка” творили пролетарську літературу, тобто політизоване й декларативне мистецтво, літературу відкритої класової спрямованості, що культивувала переважно громадські й політичні ідеї. Це микола хвильовий, микола куліш, лесь курбас, григорій косинка, микола зеров, михайло драй - хмара, павло филипович, дмитро фальківський, михайль семенко та інші. Під сумнів ставилася доцільність класичних літературних жанрів, існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито “буржуазних” форм мистецтва. Творчість стала регламентованою, письменники оспівували “героїку” праці робітників і селян, показували їхнє “класове” чуття і ненависть до всього, що не сприймалося комуністичним режимом. Партійність (ідейність) як критерій класової доктрини марксизму; народність, пролетарський інтернаціоналізм (нехтування національними особливостями мистецтва), прикрашання дійсності, міфологізація та уславлення радянської влади та її вождів. У складних умовах наступу компартії на духовно - національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія, в ході якої порушувалися проблеми традицій і новаторства, ставлення до класичної спадщини, шляхів розвитку нового мистецтва. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 року микола хвильовий памфлетом “про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян” на сторінках газети “культура й побут”. Він закликав митців орієнтуватись на культуру європи з її гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську літературу росії, відмовитися від малоросійського провінціалізму, розвиватися самобутньо. Адже російські леф (лівий фронт), рапп мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови.
Оскільки україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з початком відродження вона всю свою нагромаджену енергію, творчі сили віддасть людству.
Отже, українські митці, вважав хвильовий, будуть першими заспівувачами “азіатського ренесансу” в мистецтві, їхній стиль – активний романтизм – стане основним у час українського відродження. Виступи хвильового торкалися не тільки проблеми літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури загалом, ідеології, врешті питання, як вижити українській нації в межах срср, як зберегти свою національну й духовну самобутність. Та інших членів цк кп(б)у” від 26 квітня 1926 року, в якому виправдовував більшовицьку експансію в україні, звинувачуючи миколу хвильового в націоналізмі. Avant - garde – передня лава) – тип художнього мислення і спосіб зображення дійсності, що виник у перші десятиліття xx століття, підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки в мистецтві. Відмова від реалістичного змалювання світу, заперечення традиційних форм художнього зображення, суб’єктивізм, прагнення до застосування незвичайних, навіть антиестетичних виражальних засобів. Футуризм акцентував увагу на мовотворенні, експресіонізм – на емоційності, безпосередності сприйняття, сюрреалізм – на підсвідомості, кубізм – на геометричних формах. До авангардистів належали французи гійом аполлінер, луї арагон, поль елюар, росіяни володимир маяковський, велімир хлєбніков, українці михайль семенко, валер’ян поліщук. — буржуазні реформи в імперіях створили кращі умови для культурного розвитку; — завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу, стимулювало розвиток освіти й науки; — значна роль підпрмемців - меценатів, що виділяли суттєві кошти на розвиток культури; — народницька ідеологія спрямувала увагу інтелігенції на селянство, сприяла вивченню проблем етнографії. Середню освіту в наддніпрянській україні здобували в класичних гімназіях, (гуманітарний ухил і давали право вступу в університети), а також реальних училищах (більшої уваги приділяли природничо - математичним дисциплінам, після їх закінчення можна було вступати до політехнічних, технологічних інститутів). З’являються вищі спеціальні навчальні заклади для підготовки спеціалістів з різних галузей промисловості та духовної сфери (львівський і київський політехнічні інститути, харківський технологічний, ветеринарний інститути тощо). Заболотний брав участь у боротьбі з чумою, холерою та іншими інфекційними хворобами далеко за межами країни, за що був нагороджений багатьма іноземними нагородами.
Своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тому, що вій став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Старицький став директором української трупи, до якої входили видатні українські актори, корифеї театру микола садовський, панас саксаганський, марія заньковецька. Найкращою співачкою тогочасного світу музична критика називала соломію крушельницьку — за красу чистого та сильного голосу (сопрано) і визначні акторські здібності. Поступ української культури був пов’язаний з діяльністю деяких підприємців, таких, як родини терещенків, зокрема микола терещенко, симиренків (платон, левко), ханенків (богдан, варвара, засновники музею), які були відомими меценатами, піддавали значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоровя, матеріально допомагали діячам української культури.
Негативний вплив відсутності власної державності, національне гноблення та імперські кордони, що ігнорували українську етнічну територію; русифікація та культурна асиміляція. Оскільки назви давніх народів не збереглися (якщо вони існували), вчені користуються поняттям археологічної культури, яка означає сукупність споріднених речових залишків, здобутих під час археологічних розкопок, що належать до одного історичного часу та території. Українські землі в складі російської імперії на початку 20 ст хронологічний довідник українські землі в складі російської імперії на початку 20 століття 1900 р 29 січня — створення у харкові першої на наддніпрянщині української політичної організації — руп, яку заснували дмитро антонович, левко мацієвич, михайло русов та інші. Західноукраїнські землі на початку 20 ст західноукраїнські землі на початку 20 століття економіка західноукраїнських земель у складі австро - угорської імперії. Західноукраїнські землі на початку 20 ст хронологічний довідник західноукраїнські землі на початку 20 століття 1900 р травень — створення кирилом трильовським. Українські землі наприкінці 17 — на початку 18 ст хронологічний довідник українські землі наприкінці 17 — у першій половині 18 ст 1687 р травень — 17 червня — перший кримський похід. Початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п’ять років. Cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних. Українські землі в складі російської імперії на початку 20 ст терміни та поняття українські землі в складі російської імперії на початку 20 століття акціонерні товариства (від лат. Українські землі в складі російської імперії на початку 20 ст хронологічний довідник українські землі в складі російської імперії на початку 20 століття вакуленчук григорій (1877 — 14. ) своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально - культурної ситуації в україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Упродовж чотирьох бурхливих років національно - державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно - мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні. Плеяда талановитих новелістів — серед яких і письменники західноукраїнських земель — стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями.
Це було своєрідне звернення трьох маловідомих українських письменників — миколи хвильового, майка йогансена і володимира сосюри — до українських пролетарів. Тож серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом цього періоду, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу та проблема поєднання традицій та новаторства в літературі. Проте, не дивлячись на всю наївність і патетику висловлювань молодих літераторів і критиків, вони мали велике значення, бо започаткували новий ідейно - мистецький період становлення української літератури.
Від лірично - пісенної поезії андрія панова — до модерних, сповнених гострої іронії творів миколи бажана, василя мисика та євгена плужника; від реалістично - побутової повісті андрія головка й імпресіоністичної новели григорія косинки — до соціально - утопічного роману в. Винниченка; від революційно - побутової і психологічної драми якова мамонтова — до нової філософсько - трагедійної, активно - романтичної драми миколи куліша. Молоді українські письменники і літературознавці на чолі з сергієм єфремовим, володимиром пере - тцом, миколою зеровим, олександром білецьким, павлом филиповичем, миколою хвильовим, володимиром юринцем, андрієм річицьким, яковом савченком та багатьма іншими розпочали дослідження тисячолітньої історії української літератури.
Своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально - культурної ситуації в україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, „грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання. Це період народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і „чистого мистецтва”. „літеатрально - науковий вісник”, „шлях”, „універсальнийжурнал”, „нашеминуле”, „літературно - критичнийальманах”, „книгар”, „музагет”, „наша думка”, „мистецтво”, „зшитки боротьби”, „гроно” та інші. Не приєднуючи себе до жодної існуючої школи чи літературного напрямку („неокласиків”, „футуристичних безмайбутників”, імажиністів, ком - футуристів тощо), вони оголошували „нову еру пролетарської поезії”, пророками якої стали шевченко і франко. Драма цих років — це не художнє зображення життя, а примітивна пропаганда антинародних, антиісторичних і антинаукових політичних гасел та настанов партії в добу терору і „культу особи”. Основні творчі методи літератури цього періоду - це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри - бурлескно - травестійна поема, байка, балада, соціально - побутова п’єса, сентиментальна повість. Григорію квітці - основ’яненку належить слава основоположника художньої прози в новій українській літературі, одного із засновників жанру соціально - побутової комедії. Утверджується принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінюється художній погляд на світ і спосіб його зображення - основним творчим методом став реалізм, який у творчості т. Поет і прозаїк, історик та літературознавець, журналіст і громадський діяч, він увійшов в історію культури як невтомний працівник, подвижник, який намагався збагатити українську літературу новими жанрами, наблизити до здобутків європейської культури.
Заживши слави короля української лірики, він створив чимало віршів громадянського звучання, у яких революційні гасла поєднав із людськими почуттями і клопотами буднів.
Коментарі
Дописати коментар